Темно. А за окном листва шумит,
Высокой трелью балуют сверчки-
Души моей израненной смычки;
Осенний ветерок прохладою томит.

На полотно ложится маслом пустота
Из красок ностальгии и тоски;
Прошлое спокойно рвется на куски,
Ведь я уже не тот, и ты давно не та.

Осень — терпкая, холодная, родная
Вдруг неожиданно явилась на порог
Я не впустить ее не мог,
Теперь она в объятья принимает…

Вы пленили меня красотой,
поцелуями нежными, сладкими,
но Ваш облик невинный, святой
предо мною окутан загадками…

То смеетесь Вы громко, то плачете,
то кусаетесь больно, — целуете,
то уходите Вы — где-то прячетесь,
возвращаетесь, жутко ревнуете…

Я люблю Вас и этим все сказанно.
Я прощаю Вам Ваши деяния.
Наши души судьбою завязаны,
но сейчас говорю: «до свидания»!

Я воин тьмы, я прах,
А ты – цветы!
Ты свет, ты жизнь, ты счастье!
Весна живет в твоих глазах,
Во мне лишь боль, печаль, ненастье…

Я тень, я смерть и горе,
А ты любви без края — море!
Ты день, ты радость, ты добро,
Ты воплощение любви!
А я песок, я ночь, я зло…

А где-то там, в душе гниющей,
В недрах слабой тишины,
Есть веры капелька цветущей
Любви святыня – там есть ты!

Я воин тьмы, я прах,
А ты – цветы!

Вітер ледь торкався листя,
мрійливо йдучи по воді,
у небо синє він дивився.
Аж раптом вітер десь пропав:
він в темні води погрузився…

Можливо страх мене пройняв
бо несподіваність буття
малює те, що не бажав!
В душі мелькнуло каяття:
«товариш мій на дно упав».

Вода стояла мертвим шовком-
холодним, поглинаючим тепло;
і птаха музика замовкла,
все зникло — в морок понесло.
Один, неначе в стогі сіна голка.

Збираю камінці на хвилях-
піднявся він і дно перевернув.
Із повінню, зрівнявся в милях-
несе її, розпилює; що сили дув.
Збираю камінці на хвилях…

Холодно і на душі печаль.
А за вікном у вічну синю даль
пливе мрійливо човен сподівань…

Десь в глубині душі співає птах,
викрикує мелодії, що були в моїх снах —
нагадує, що не лишив бажань…

Та про одне я жалісно молюсь:
боюсь що несподівано зірвусь
й печінка жалю не пізнає…