Гори, гори життя минуле,
гори все пропадом та в прах.
Та дай же спокій, що б не було!
Не хочу щоб ти було на вустах

Не хочу згадувать ті дні і ночі,
Що як дитина плакав та кричав,
не хочу згадувать у сріблі очі,
не хочу згадувать, як сильно впав.

Цвіти, цвіти моє майбутнє,
Я вірю, буду на ногах!
Ти вже тут є, ти вже присутнє,
Розтоптуєш зі мною горя прах.

О, Господи, зачем нужна мораль нам эта?
Зачем ты дал столько запретов,
что голова кругом идет,
веди ах как сладко нам поёт
горечь прекрасного забвенияю
Зачем ты дал нам искушения
вкусить запретный этот плод?
Плод страсти. Просто без забот
сьедаем мы его, но вот
мы вспоминаем что нельзя…
Нельзя, по сердцу катится слеза
горячей крови, чистой и невинной,
и чувствуешь себя скотиной…
Но снова хочется нам все забыть,
проклятые часы остановить,
и чуть продлить
наш тэт-а-тэт при мягком свете,
который льётся из окна…
О, Господи зачем нужна мораль нам эта,
Зачем, скажы, зачем она…

Ти вже пішла, та двері зачинила,
я ж розбиваю руки об стіну,
щоб біль, який ти залишила
пішов із кров«ю, у пітьму.

Ти вже пішла, словам ти не зважала,
я ж візьму олівець, листок,
та напишу, як ніжно обіцяла…
А потім зроблю я вина ковток.

І спробую забути все, що було,
Почати все з початку, із нуля,
Але не вийде, бо моє минуле
для мене, це лиш ти і я…

Ти вже пішла, та незабуду,
ті ночі, повні пристрасті й вогню,
Ти вже пішля, без мого суду,
та пам»ятай, що я люблю!