Не знатиме матінка, де я гуляла довго так. Бо ніч купальська, і є для того щоб до ранку кохатися з голубом моїм сизокрилим. Тії очі його блакитні – наче небо, цілувати. Теє личко біле — наче молоко плекати, теє тіло орлине, всю нічку обіймати. Любити, любити аж до скону, щоб не було до ранку ні щастя, ні суму.А як ту папороть знайдемо, то і любов наша вічна буде. Та важко то, бо у водяних і русалок свої плани, як наблизити людей до себе. Вийде русалка на берег, золоті кучері свої чесати, манить- манить. Так і топляться тії молодики у воді. Не один так пропав хлопчина на нашому селі. То мушу берегти свого коханого. От саме зараз вийду з-за пагорба, а він там біля ватри тішиться, от зараз, ось ще трішечки, вийду тай зацілую його. Он, он де пташок мій, та як прибіжу, як обійму, то і тепло на душі. А за вечером, то й ніч темна -темна на зміну приходить, наче сусіди моєї Катерини -волосся чорне. Пустила вінок тай гайда через ватру стрибати, душою радіти. Тай коханого свого з собою взяла.А як усі шукати той цвіт чудний пішли, той забула я за те, так одурманили мене цілунки ті палкі. Те як шию, тай груди любий мій пестив, те як любив мене жадано. А як почув той спів, то й наче не було коханого мого. Побіг з шалем на нього. Вийшов до берега, тай узрів, ту дияволицю водяну, а волосся наче сонце в неї, тай так світило, що засліпило голуба мого. Той пішов до неї у воду. Ой леле моя, леле. Та як цілувала та русалка, та як пестила під тим місячним сяйвом. А тії вуста солодкі то лизала, то кусала. Одежу рвала на нім, тай у воду кидала. Тай пливла то від одного берега з ним, то до іншого. А місяць той ясний, всю ріку освітив, а вінки на нім зі свічками, наче тії зорі яснії.Та не було мені краси у тому, бо билось серце у грудях наче тая голубка, наче вилетіти з неволі хотіла. Тай вилетіла. З того часу стала я рабинею водяною ,і не одне життя молодика загубила.

Вітер ледь торкався листя,
мрійливо йдучи по воді,
у небо синє він дивився.
Аж раптом вітер десь пропав:
він в темні води погрузився…

Можливо страх мене пройняв
бо несподіваність буття
малює те, що не бажав!
В душі мелькнуло каяття:
«товариш мій на дно упав».

Вода стояла мертвим шовком-
холодним, поглинаючим тепло;
і птаха музика замовкла,
все зникло — в морок понесло.
Один, неначе в стогі сіна голка.

Збираю камінці на хвилях-
піднявся він і дно перевернув.
Із повінню, зрівнявся в милях-
несе її, розпилює; що сили дув.
Збираю камінці на хвилях…

С Днем Св. Валентина всех!

Доброго дня! Ми вирішили трохи змінити зовнішній вигляд сайту. Нам дуже важлива Ваша думка щодо нього. Якщо Вам сподобається, ми будемо дивувати Вас! ;)

Є очі самотні, живі є очі,
Глибокі, красиві і кольору ночі.
Блакитні, мов небо, весняного дня
І ті, що не бачать спокійного сна.

Є очі смугляві і карі, і сірі,
І ті, що не знають ні жалю, ні міри.
Є очі щасливі і просто жадані,
А є ще і очі до цього незнані.

Є очі, що терплять нелюдське знущання,
І ті, що кричать всім скорботне прощання.
Є очі пусті і повні любові,
Є очі смішні і куті в неволі.

Та байдуже зовсім, які в тебе очі,
Який у них колір, засмага і вид.
І знаю напевно, що кожен захоче,
Побачити сонце і свій рідний рід.

А той, хто ніколи не бачив дороги,
І той, хто ходив сам тільки уві сні,
Віддав би все за хвилю насолоди,
Аби поглянуть на те, що бачать всі.