Димить «Гламур». Її думки в полоні літа-
Зникають мляво з кожним подихом журби.
Сама. Став бавитись волоссям вітер,
Примруживши їй очі. Погляд в нікуди…

Промінням сонця на бокалі з-під вина
Виблискують останні каплі сподівання:
«Можливо він прийде, не залишуся сама.
Я вірю що мине… я вірю у кохання!».

Він не найде й вона це добре знає.
Його нема — він це вино, що допила.
Він — це журба, що душу розриває!
Вона зробила що змогла… Пішла.