Тебе так довго не було…
Ти не приходив цілу вічність.
А у душі моїй жило
щось дивне, схоже на магічність:
там залишилися сліди
і твоїх слів, і твоїх рухів.
Там досі дихали листи,
обвиті давниною духів.
Тебе так довго не було…
Ти залишив мене самотню.
Прийшов поквапно, наче зло,
І мою душу позолотню
Зітер до відблиску іржі…
Забув, що це болить нестерпно.
Та що тобі? Твої пажі
Не раз товкли мене «шляхетно».
Мене товкли. Мене… одну…
Та що мене? Ти вбив кохання.
І байдуже, що так, саму,
Лишив над прірвою, в зітханні.
І байдуже… Це все мине.
І ти минеш, неначе вітер.
Тебе ще доля дожене,
Складаючи слова із літер…
Та буде пізно… Не тобі
Судилось бути на цім троні.
Ти будеш бігати в юрбі,
Неначе на війні, в загоні,
Неначе на своїй війні…

Тебе так довго не було…
І не приходь до мене більше.
Щоб все, що було, зажило,
Щоб на цім світі стало ліпше...