Скажи мені
Скажи мені, як там, у небі, жити?
Що бачиш, відчуваєш вдалині?
Як жаль, що вже нічого не змінити.
Ти в небесах, а я ще на землі.
Якби ти знав, що так життя скінчиться,
Якби хоч в снах побачив це коли,
Напевно, не прийшлося б нам свариться,
Жили би мирно, мов лелеки ми.

Приспів:
А я одна світанки зустрічаю,
Одна у свята і у будні я.
Чого чекаю, і сама не знаю,
Мов мить минає день за днем життя.

Але хіба нам сонце не всміхалось?
Не дарували зорі нам жагу?
У пам’яті лише гірке зосталось:
Я наче змерзла квітка на снігу.
Напевно, я не так з тобою жила.
А може, ти був – доля не моя?
Що я могла, могла, а не зробила?!
Що я зробила, не зробить могла?!

Метеорами падають слова,
запозичені із чужого серця.
Замість одного дня настало два,
тепер мені ось так здається.

Де була осінь, вже весна,
де було літо, стало зимно.
А на тобі чужа вина,
з чужого серця, як не дивно.

І вже тепер ти втратив сенс
свого скупого існування.
Замість прогресу злий регрес,
А у душі — тяжке змагання.

Й так переломно суне час,
штовхаючи колючі боки
твоїх чужих до болю фраз
без права на зворотні кроки.

Тебе так довго не було…
Ти не приходив цілу вічність.
А у душі моїй жило
щось дивне, схоже на магічність:
там залишилися сліди
і твоїх слів, і твоїх рухів.
Там досі дихали листи,
обвиті давниною духів.
Тебе так довго не було…
Ти залишив мене самотню.
Прийшов поквапно, наче зло,
І мою душу позолотню
Зітер до відблиску іржі…
Забув, що це болить нестерпно.
Та що тобі? Твої пажі
Не раз товкли мене «шляхетно».
Мене товкли. Мене… одну…
Та що мене? Ти вбив кохання.
І байдуже, що так, саму,
Лишив над прірвою, в зітханні.
І байдуже… Це все мине.
І ти минеш, неначе вітер.
Тебе ще доля дожене,
Складаючи слова із літер…
Та буде пізно… Не тобі
Судилось бути на цім троні.
Ти будеш бігати в юрбі,
Неначе на війні, в загоні,
Неначе на своїй війні…

Тебе так довго не було…
І не приходь до мене більше.
Щоб все, що було, зажило,
Щоб на цім світі стало ліпше…

Тихо! Чуєш, він співає? – Вітер осені з дощем в дуеті.
Так холодно, так вогко і без крайнощів плаксиво…
Десь за вікном, виром диких почуттів і силуетів
Малюється кохання барвами із золота ліниво.

Можливо там, за тим вікном зникаєш ти безслідно;
Можливо десь шукають саме те, що ти не встиг…
Тютюн та кава, номери всі стерті — вже не видно,
Тих подивів, страждання кольорів – ти переміг!

Бачиш кров на долонях? То є краплі душі моєї…
Вони теплі й червоні, ллються прямо з очей.
Дощем зі сліз червоних, я поливаю квіти болю
Що розцвіли під впливом пустоти ночей.

Їх корінці прорвали серце і прижились,
Не мов там місце приберіг для них.
Та ні… як добре що ще не змирились,
З плоттю… з світом почуттів моїх.

Та все одно, я вирву їх з корінням!
Нехай, можливо серце я порву!
Кінець настане всім сумлінням,
В душі зі спокоєм піду…

Шановні відвідувачі!

Ласкаво просимо Вас до нашої спільноти творчих і талановитих людей! Якщо Ви пишете ВІРШІ або ПРОЗУ то це саме те місце, де Ви можете розмістити свою творчість!

На нашому порталі Ви можете:
— опублікувати вірші, твори й думки в своєму власному блозі;
— приймати участь у колективних тематичних блогах;
— приймати активну участь у обговорені, коментуючи твори інших авторів;
— отримувати оцінку та критику своєї творчості;
— знаходити однодумців та друзів;
— спілкуватися, заробляти рейтинг та бали;
— отримувати інформацію про цікавих людей та події.

Якщо Ви ще не зареєстровані на сайті, ласкаво просимо ЗАРЕЄСТРУВАТИСЯ!

Також рекомендуємо прочитати деякі правила сайту та про його призначення тут.

Якщо виникли запитання, побажання щодо можливостей сайту, просимо писати на e-mail: admin собачка moivirshi крапка com крапка ua, або особистим повідомленням адміністратору на сайті.

Дякуємо, що Ви з нами!

З повагою, адміністрація сайту.